Мама перебувала у соціальній ізоляції через це і зривала скоплене напруження на мені. Але ми жили в достатку й любов виражалася у вигляді покупок та подарунків. Вони остаточно розійшлися, коли мені було 19 років. Батько старший за мою матір на 25 років, зараз він живе окремо зі своєю кішкою. А я живу з мамою, її новим партнером і з моєю партнеркою Персефоною.

У дитинстві мені найбільше хотілося, щоб у нас була сім'я, у якій усе добре, але з роками залишилося лише бажання, щоби це все це просто припинилося і вони перестали один одного мучити. Попри те, що мій батько поводився жахливо в у ролі чоловіка моєї мами, я вважаю, що він хороший батько для мене. З ним я завжди відчував більшу близькість і розуміння, ніж із мамою. Ми досі регулярно спілкуємося і він бере участь у моєму житті. Він багато вкладався в моє здоров’я, у тому числі й психічне.

Окремо, звичайно, варто зазначити, що пошук компетентного терапевта і правильного лікування зайняв багато часу, доводилося стикатися з різним. У тому числі й зі скасуванням препарату, тому що лікар вирішив, що мені обов’язково скоро потрібно народити, дарма що я в принципі не збираюся цього робити й не розумію, як цього може хотіти людина, яка усвідомлює свій поганий психологічний стан. Інша психіаторка навмисно використовувала деднейм звертаючись до мене (називала ім'я, яке я не використовую) і місгендерила (використовувала неправильні займенники) мене, хоча я повідомив, як правильно до мене звертатися.

У мене багато теплих спогадів, пов’язаних із батьком. Мені здається, що для людини 83 років у нього дуже сучасні погляди. Він підтримував мої експерименти із зовнішністю в підлітковому віці, здогадався про мою орієнтацію до того, як я сам вирішив йому розповісти. Пізніше він розповів, що спочатку хвилювався і дзвонив своїм знайомим лікарям, щоби дізнатися, чи нормально це, на що дістав відповідь: «Це підлітковий вік, гормони, самі розумієте, скоро все стане на свої місця». Він каже, що тоді в якийсь момент змирився з тим, що, мабуть, «у його дитини якісь інші гормони».

Одного разу мені потрібно було відправити подарунок моїй колишній дівчині, але я не встигав і попросив батька сходити на пошту, сказавши йому, що це для подруги. Вона отримала посилку й була зворушена тим, яке гарне пакування із сердечками я вибрав. А обгортку обирав батько.

Він не до кінця розуміє концепцію небінарності й іноді я чую від нього фрази на кшталт «ти ж чоловік». Я пояснюю йому, що це не зовсім так, що я сприймаю себе не як чоловіка або жінку, а як просто людину. На що він відповідає: «Я також». Можливо, це в нас сімейне.

Тоді в мене була дівчина, яка мене контролювала та ображалася, якщо я проводив час із кимось, окрім неї. Пам’ятаю, що ми з нею вкотре сварились, бо я хотів піти на день народження до свого друга, а за стіною кричали один на одного батьки. Й ось сварка втихла, мама прийшла до мене і я поділився тим, що відбувається. Вона сказала: «Розумію, я теж не щаслива. Давай уже збирайся і йди до свого гей-клубу. Хоч ти проведи час добре.»

Окрім конфліктів, у нашій родині завжди був присутній специфічний гумор, так простіше було згладжувати складні моменти.

У процесі дорослішання моїй ідентичності в сім'ї було дещо затісно, але не було якоїсь особливої напруги. Я досить спокійно сприймав свою неконформність, коли почав її помічати. Що стосується орієнтації, у мене не було якогось процесу усвідомлення, із самого початку так було і я це приймав. Пам’ятаю, як у п’ятому класі я закохався у свого однокласника, а він почав зустрічатися з новенькою дівчинкою. Я зрозумів, що закохався й у неї також. Для мене це було чимось, що не викликає питань: добре, виходить, я просто люблю ось цих двох людей. У дитячому садочку мені теж починали подобатись і хлопці, і дівчата.

З боку батьків не було особливого тиску з цього приводу. Я набагато більше боявся дістати погану оцінку, аніж розповісти про свою ідентичність.

Одним із важливих символів у моєму житті є число чотири, це мій своєрідний талісман удачі. З ним пов'язано багато історій, починаючи з простих, на кшталт щасливого білета під номером чотири на випускному іспиті з музичної школи та закінчуючи більш драматичними.

Є легенда, що люди в лікарнях помирають найчастіше з двох до чотирьох ранку. Я народився о четвертій ранку й не дихав. Лікарі вже встигли поспівчувати моїй матері й майже визнали мене мертвим, але я все ж вижив. Уже в підлітковому віці виявилося, через ці ускладнення при народженні мене і віддали в музичну школу, щоби розвинути в мене дрібну моторику. А там якраз трапилася ця історія з білетом під номером чотири. Уже під час психотерапії, коли я намагався впоратися із самоушкодженням, замість порізів я вирішив малювати на собі четвірки. Це допомагало.

Я полюбив плакати. Ще я люблю співати. З цього виходить, що я дуже люблю мюзикли. І це дуже цінно — уміти плакати не від безпорадності, а, наприклад, від того, що я зворушений мистецтвом.

Що стосується життя в Україні, то я люблю свою країну. Мені б хотілося, щоб у нашій мові з’явилися гендерно нейтральні займенники, на кшталт «they» для однини. Спочатку займенники «він/його» здавалися мені звільненням від усього фемінного в моїй ідентичності, способом позначити, що я не жінка, але, фактично, це зовсім не нейтральні займенники.