Багато в чому я вдячна моїй мамі, яка віддала мене вчитися саме в мою гімназію. Я двічі переводилася в інші школи через конфлікти з вчителями щодо навчання, але однаково поверталася назад, тому що в інших місцях не було такого прийняття та безпеки. В одній зі шкіл, куди я переводилася, мені відразу ж довелося зіткнутися з булінгом через зовнішність: у мене тільки починався пубертат, я була маленька й товста. Надалі ці приниження, та й підлітковий вік загалом, проявилися у вигляді депресії та панічних атак.

Ближче до старших класів уже у своїй рідній гімназії я поступово почала робити камін-аут і мене прийняли абсолютно всі: як учнівський, так і вчительський колективи. Я вважаю, що мій досвід у деякому сенсі унікальний, тому що мені доводилося чути тільки історії про те, як квір-люди приховують свою ідентичність або сексуальну орієнтацію в місці навчання з міркувань безпеки. І я рада, що мій досвід виявився саме таким яким він є. Я обрала гімназію, як одну з локацій для фотографування, тому що мені приємно повертатися туди.

У родині тема сексуальності не підіймалася взагалі, всю інформацію я шукала в інтернеті, але довго не розуміла, чому меми та історії про небінарність відгукуються в мені більше, ніж про бінарну трансгендерність. Звичайно, мені пощастило з тим, що я добре знаю англійську, тому в мене було більше ресурсів для пошуку інформації.

Я живу з мамою окремо від батька, вони розлучені. У мене завжди були близькі та довірчі взаємини з мамою, але для мене було дивним те, наскільки безумовно вона мене прийняла, коли я розповіла їй про свою ідентичність. Вона росла в консервативній християнській родині і я не очікувала від неї такої відкритості. Іноді вона плутає займенники при звертанні до мене, але від неї мене це не зачіпає. Я бачу, як вона намагається й підтримує мене в усьому іншому, та і знає мене довше, ніж я саму себе. Зараз я така людина, якою є, завдяки їй, дуже люблю її та ціную.

Вона дуже енергійна й товариська, я росла в атмосфері, де вдома часто бували гості. Мама все життя займається спортом, у неї багато медалей і вона часто брала мене із собою на змагання, тому в дитинстві я побувала в багатьох містах і країнах. Напевно, це дало мені можливість легко знаходити коло своїх людей і відчувати достатній ступінь свободи для самовираження.

В один із днів я підійшла до мами та попросила її зробити мені манікюр. Вона без зайвих питань погодилася, мені сподобався цей досвід і я продовжила досліджувати цю практику.

Подруга порадила мені свою майстриню і я досі до неї ходжу. Вона теж абсолютно нормально до мене поставилася, ми тепло спілкуємось і разом вибираємо дизайни. Мама часто робить компліменти моєму манікюру.

Зараз я розумію, наскільки великою цінністю є довіра між мною й мамою, раз першою людиною, до кого я звернулася з цим проханням, була вона.

Я зробила камін-аут друзям буквально відразу ж, як тільки усвідомила свою небінарність. Практично всі прийняли мене. Було пару людей, які відреагували осудливо, на цьому наше спілкування і припинилося. У мене ніколи не було відчуття, що я маю соромитися або приховувати якісь свої прояви в соціумі.

Стосунки з батьком у мене завжди були напруженими. У моєму дитинстві він був просто суворим, а після розлучення став ще більш консервативним, почав активно підтримувати праворадикальні ідеї, висловлюватися проти ЛГБТК-людей. Я рідко з ним спілкуюся, але при зустрічі доводиться говорити про себе в чоловічому роді, надягати нейтральний одяг. Кожного разу, коли в нас починалася розмова про права ЛГБТК+, вона закінчувалася конфліктом, тому саме поруч із ним я намагаюся уникати таких тем.

Попри це, він брав участь у відновленні мого психологічного здоров’я, шукав і оплачував лікарів та психотерапевтів. Спочатку я намагалася звертатися до ПНД у своєму місті, але мої скарги списували на підлітковий вік і радили пити водичку. Звичайно, полегшити суїцидальні думки, що з’являлися тоді, це ніяк не допомагало. У цьому плані я вдячна батькові за те, що в нашій родині завжди були фінансові ресурси і я могла ними користуватися для отримання кваліфікованої допомоги.

Родичі по батьківській лінії вплинули на моє захоплення музикою. Мій дядько — музикант, він допомагав мені вибирати електрогітару, коли я захотіла вчитися грати. Я б теж хотіла зв’язати своє життя частково з музикою, я завжди любила співати й було б непогано колись спробувати грати в групі.

Поки що мені не доводилося стикатися з дискримінацією або насильством, але у своєму місті я однаково відчуваю себе недостатньо безпечно. Періодично на мене звертають небажану та агресивну увагу, але прямих сутичок вдавалося уникати.

З досвіду участі в Прайд-заходах я переконалася, що від поліції в моєму місті теж не варто чекати захисту й допомоги.

Що стосується роздумів про власну родину, то я почала замислюватися про це, коли зустріла свою дівчину. Я сподіваюся, що в майбутньому нам вдасться переїхати в іншу країну й там будувати майбутнє. Мені б точно не хотілося дітей доти, поки я не зрозумію, що зможу забезпечити їм хороше та комфортне життя. Поки що я планую докладати зусиль до побудови власної фінансової незалежності та кар'єри. Якщо в шкільні роки мені було складно вчитися, то зараз я відчуваю в собі сили й бажання вкладатися в це.