Я народилася в Запоріжжі й росла в дуже консервативній родині. У 5 років мене віддали в балетну школу. Жіночі партії змушували мене відчувати зніяковіння, вони здавалися мені нереалістичними. Усі ці «вмираючі лебеді» та принцеси, яких потрібно рятувати, спричиняли відразу. У балеті є ще такі жіночі партії, які зазвичай дають чоловікам — це персонажі на зразок злих мачух або відьом, там дуже складна хореографія. У 8 років моєю партією мрії була партія злої феї Карабос. Мені було абсолютно незрозуміло, чому хлопчики можуть претендувати на такі ролі, а я ні. Приблизно з цього ж віку я почала використовувати чоловічі займенники щодо себе.

Ще один епізод, коли мені довелося зіткнутися з «дорослою реальністю», був років у 12. По телевізору йшла якась передача про «трансвеститів» і «зміну статі», у якій героїнь поливали брудом. Мама відірвалася від своїх справ, повернулася до мене і спитала: «Але в нас же так не буде, правда?»

Дещо пізніше настав період, коли я думав, що потрібно здійснювати повний перехід, але з роками стала ближча ідея, що це необов’язково, я можу просто виражати себе насамперед, як людину, а не як чоловіка або жінку. Лейтмотивом усього мого дитинства була спроба відійти від консервативних уявлень про чоловіче та жіноче, які були в моїй родині. Мама — стиліст-перукар, гламурна жінка Запоріжжя й батько-юрист, який курить трубку та любить випити віскі з колегами. По своїй натурі я наполеглива, гучна та екстравертна людина, можу обстоювати свою позицію, але батько завжди вважав, ці риси характеру може мати тільки чоловік і вся наша комунікація зводилася до уваги, що, на його думку, потрібна була дівчинці: «Купи собі нову сукню, зроби зачіску.» Через це в нас часто траплялися сутички. У нас у сім'ї не заведено виражати емоції відкрито, усі замкнуті, а я — навпаки. Як пазл, який не підходить.

Батьки дізналися про мою орієнтацію, коли мені було 13 років, а ще через два роки я пішла з дому, тому що стосунки і далі погіршувалися. Ми постійно сварились, мені говорили, що я монстр, їх усе в мені не влаштовувало. Тоді в мене все ще тривав період чоловічого одягу, біндерів, я все ще була в процесі усвідомлення себе й не прийшла до розуміння, що можна комфортно себе почувати в будь-якому одязі.

Якийсь час я жив зі своєю дівчиною, яка була старша за мене. Коли мені було 16, вона розбилася на машині й у мене стався сильний нервовий зрив. Моя сім'я госпіталізувала мене на Фрунзе (ТМО «Психіатрія» — прим. ред.). Через кілька років мені стало відомо, що батько дав згоду на конверсійну терапію, яка мусила включати ЕСТ (електросудорожну терапію) для «лікування гомосексуалізму». Відновлюватися після цього досвіду було важко.

Прийти в себе вдалося багато в чому завдяки їм: вони відвели мене на психотерапію, ми відвідували ЛГБТ-френдлі церкву, їздили в Каліфорнію. Там у мене з’явилися друзі. Тоді, усвідомлюючи цей контраст, я вирішила, що не хочу повертатися в Україну, і вступила до університету в Нідерландах.

Зараз я вимушено повернулася до України, через пандемію й період перед вступом до іншого університету. З батьками ми тримаємо дистанцію, можемо спілкуватися на нейтральні теми, я вже не чекаю від них прийняття або що вони мене підтримають.

Власне, доформувати свою ідентичність вийшло тільки відокремившись від сім'ї. Відокремитися важливо було для самозбереження та із прагнення знайти для себе рольові моделі. Я не можу сказати, що мої батьки — жахливі люди, вони могли б бути прекрасними батьками для дитини, яка вписується в гендерно-бінарну систему, але не для мене. Сумно, що наші стосунки склалися так, але зараз я в порядку, мій досвід багато мені дав.

Якщо говорити про рольові моделі, про процес пошуку когось схожого на мене, то варто розповісти про музику. У мене є татуювання, присвячені музиці: Девіду Боуї і T. Rex. У цьому плані, звичайно ж, присутній вплив сім'ї. З батьком у нас є одна загальна тема, важлива для мене: старий рок, а моя бабуся — джазова піаністка. Тому, напевно, усе почалося в дуже ранньому віці. Ми винаймали першу квартиру в Києві, мені було 9, у нас був старий телевізор, який ми привезли із собою. Раніше були такі музичні канали, де поспіль крутили музичні кліпи. Вдень це була українська й російська естрада, а вночі могли показувати закордонні кліпи.

У якийсь із вечорів я залишилася вдома одна, мені було страшно, тому я вирішила включити телевізор, а там був кліп Боуї «Life On Mars?». І він стояв там у синьому костюмі, з яскраво-синіми тінями, з яскраво-помаранчевим волоссям. У мене не було ні найменшого уявлення про те, хто це, я взагалі не знала англійської та була шокована, тому що він виглядав так, як я переживала себе зсередини. Для мене це було абсолютно диким враженням, бо доти я не бачив взагалі нікого, хто хоч якось репрезентував би моє внутрішнє відчуття себе. У нас вдома знайшлася платівка з його музикою і я заслуховувала її до дірок і вигадувала свої дитячі тексти пісень із набору звуків, щоби підспівувати.

Ще одне яскраве враження з дитинства. Це був п’ятий клас, ранкова ялинка, нова школа, де я ще практично нікого не знала. Я вирішила, що на святі буду Девідом Боуї. Костюм зібрали з підручних матеріалів: перешили червону штору, мама намалювала на моєму обличчі блискавку. У мене була стрижка «під горщик». Я дуже пишалася своїм костюмом, думала про те, як я прийду і всіх вражу. Й ось настає цей момент, коли я заходжу в клас, а там усі дівчатка в костюмах принцес і сніжинок, і дивляться на мене так, ніби я з іншої планети. Пам’ятаю, що тоді це відчувалося як початок якогось фільму і відтоді значущість музики в моєму житті, людей, які не боялися бути дивними, співати про щось, крім стереотипного гетеросексуального кохання — Джоан Джетт, Лу Ріда, Брайана Іно, ще раз ствердилася.

На фоні грає останній концерт «Ziggy Stardust Tour». Через музику можна висловити будь-яку ідентичність, будь-які переживання, що не завжди можна зробити своїм тілом. Боуї придумав такого персонажа, Зіггі Стардаста, прибульця з Марса, у нього немає статі, він не знає, що добре, а що погано й хоче, щоби люди пояснили йому емоції, сенс життя. Ось це багато в чому про мене.

З родиною нам доводилося часто переїжджати. Такий спосіб життя теж став частиною мене. Я можу зупинитися в якійсь точці на рік-два, а потім мені потрібно йти далі, тому що я не дуже розумію, що саме повинно бути далі. Я не встигала осісти як потрібно було знову їхати. Мені вдалося пожити в Таїланді, Індії, Кенії, Польщі, Франції, Нідерландах, Бельгії, США, Англії та Ірландії. У цього є і плюси, звичайно: я можу швидко адаптуватися, організовувати базову рутину, заводити знайомства. Зараз у мене є друзі в різних куточках світу.

Скоро я поїду вчитися далі, у мене вийшло вступити до Оксфордського університету, я сподіваюсь, що залишуся там довше. Англія стала моєю улюбленою країною, там я відчуваю себе найкомфортніше. Там мені не потрібно нікому доводити свою небінарність.

Зараз я перебуваю у своїх найздоровіших стосунках, у яких мені теж не потрібно нічого доводити, можна просто бути. У цій сфері теж довелося на власному досвіді дізнаватися, які стосунки здорові, а які — ні. Довелося пережити сталкінг, бути в стосунках, де присутня хімічна залежність.

Пару років тому в мене була розмова з батьком, де він сказав: «Я хотів сина-юриста, розумного, правильного, а в мене — невідомо що.» Взагалі, стало легше, тому що в статусі «невідомо чого» для сім'ї більше не треба намагатися кимось бути. Коли в тобі розчарувались, можна бути вільним і робити те, що хочеться. Чи вдається мені бути хорошою людиною для себе? Ще не дуже, але я вчуся. Набагато важливіше те, що я вчуся бути досить хорошим для своєї партнерки. Вона бачить мене хорошим і це прекрасно.

Усе ще думаю про те, чи потрібен мені медичний перехід, я знаю, що хотілося почати його в майбутньому, коли я буду відчувати себе стабільніше. Іноді я можу дивитися на себе в дзеркало і плакати, розуміти, що мені некомфортно мати груди, але більшу проблему створює супротив суспільства. Іноді я просипаюся й думаю: а, може, я все ж таки чоловік і мені буде недостатньо часткового переходу? Те, як я виглядаю все ще не до кінця відповідає тому, як я себе відчуваю. Частково тому що є соціальні стереотипи.

Якщо чоловік вдягається в жіночий одяг, використовує косметику, усе думають: ну, напевне, він гендерно-неконформний. Якщо жінка вдягне на чоловічий одяг, то інші подумають: ну, дівчина без сукні та підборів. Але я не дівчина й не знаю, як про це сигналізувати в суспільстві, де не заведено питати людину про займенники, але заведено бачити спочатку її стать, а потім усе інше.

Я хотів би бути насамперед людиною, музичним дослідником, а потім уже небінарною персоною. Але для суспільства я спочатку ЛГБТ-активіст, небінарна персона, не гетеросексуальна людина, а потім уже все інше. Людина — це набір ідентичностей, і я хочу обирати, яку з цих ідентичностей поставити на перше місце, а яку — на друге, третє, десяте. З одного боку, потрібно зазначити, що я не гетеро, щоби перестати бути невидимим, а з іншого — доводиться стикатись із соромленням за «надмірне привертання уваги» та «пропаганду». Мені хотілося б, щоби моя ідентичність вписувалась у соціум, але водночас не була тим, що мене визначає.

Зараз у мене склалося доволі безпечне оточення, де мене люблять і приймають, зі мною все іще залишається музика, місце, де я можу вивчати музику, кохана людина і, не дивлячись на те, що довелося переживати багато складних періодів та справлятись із наслідками, я можу назвати себе щасливою людиною.