У кожної людини занадто багато відтінків і нюансів, щоби їх можна було визначити кількома назвами та вважати, що розумієш, що із себе представляє конкретна особистість. Одного разу мій знайомий сказав: «Так ти ж томбой!»

Я прочитала про цей термін і думаю, ну так, я люблю футбол, одягаюся іноді по-хуліганськи, можу поводитися грубо або зухвало, матюкатися, але тоді цей термін відрізає інші частини моєї особистості.

Думаю, така допитливість, бажання докопуватися до самої суті, а не задовольнятися шаблонними відповідями, була у мене із самого дитинства.

Моє дитинство пройшло в селі, тільки п’ять років тому я остаточно перебралася до Харкова й тільки останній рік живу одна. До цього я жила з батьками, потім із хлопцем, і лише зараз починаю по-справжньому розуміти, що значить бути самостійною, займатися тим, що подобається, приймати власні рішення, а не йти на компроміси, тому що інша людина відчуває право мене контролювати.

Процес дослідження свого внутрішнього устрою, перероблення різних ідей триває дотепер. Якісь уявлення про любов, родину, світ, свою роль, свою поведінку можна одразу відкинути, швидко стає зрозуміло, що конкретно це мені не підходить, а щось досі лежить під шарами нечутливості. Але зараз я відчуваю себе найбільш повноцінно, ніж будь-коли.

Моя сімейна система виглядала так: інтелігентна родина, працьовитий батько й господарська мати, у будинку завжди наведений лад, усі повинні виглядати пристойно, так, щоби було не соромно вийти в люди. Але це маска. З батьком ми мало спілкувалися, одного разу він не знав, у якому класі я вчуся. Мама, навпаки, весь час намагалася мене контролювати, нав’язувати свою думку й тиснути, щоби я погоджувалася. Я нерідко відчуваю, що батьки щиро переймаються про мене, вони не безсердечні тирани, але найчастіше їхня турбота — це вказати на мої помилки.

Навіть коли я досягла самостійності в деяких сферах, я однаково боялася йти на експерименти зі своєю зовнішністю, тому що знала, що приїду в гості до батьків і буду слухати приниження і критику на тему того, що я неправильно живу. Зараз, коли я розійшлася з партнером, це стало тригером до того, щоб активно ставати собою. Я відчуваю силу протистояти й батькам, виходити зі співзалежності з ними.

З одного боку, мені було цікаво спостерігати за роботою батька (він автомеханік), він міг розповідати й показувати, а з іншого — я грала у футбол, їздила на змагання і слухала про його обурення з цього приводу. Мама займалася продажем косметики та всіляко намагалася залучити мене до цієї справи: я поступово звикала до того, що для прийнятного вигляду потрібно ось прям стільки різних засобів.

Пам’ятаю, що було багато вимог і прискіпувань до одягу. У мене теж є вибірковість у речах. Ця перебірливість, одночасно, і компенсація — я не буду більше йти на компроміс, буду обирати саме те, що потрібно й мені, і спадщина від батьків, тому що вони приділяли багато уваги (частіше негативної) моєму зовнішньому вигляду.

У хорошій сім'ї мусить бути хороша дочка. Я закінчила дев’ятий клас, у мене хороші оцінки й батьки подарували мені золотий ланцюжок. Я байдуже ставлюся до таких речей, він не був мені потрібен, але мовою батьків це було похвалою. Іншої похвали не було, любов виражалася матеріальними речами.

Ще символом любові та сімейного затишку була їжа. Така потреба завжди заохочувалася. Можна було дістати миттєву увагу й участь, якщо сказати, що хочеш їсти, а якщо будеш плакати, то це для них не буде зрозумілим, вони не вважали це за сигнал, на який потрібно реагувати. Ось така в нас була метафорична валюта любові.

Зараз я вже зрозуміла, що зі мною відбувається, а раніше я просто залишалася в збентеженні. Я отримала сплеск агресії, мені стало страшно, я ще не розумію, у чому я винна, я шокована й ось: уже нічого не відбувається, і я залишаюся з цим шоком, який нікуди подіти. Необроблені емоції накопичуються, відкладаються «на потім» і так доти, поки вже зовсім неможливо орієнтуватися у своїх почуттях.

Схоже відбувалося тоді, коли я ділилася, наприклад, своїм страхом, а у відповідь отримувала інструкцію до дій із серії «Десять кроків до успіху». Я довгий час не знала, що таке знецінення почуттів, тому просто перебувала в сум’ятті від таких нестикувань.

Пам’ятаю, як я навчилася маніпулювати увагою й несвідомо захищати вразливі місця, у які могла вдарити раптова критика. Це схоже на гру в хованки в дитинстві: я думала, що якщо злитися із середовищем, то мене не помітять. І це працювало з батьками. Якщо не робити різких рухів, то можна залишитися непоміченою, а якщо раптом помітили, то можна випередити й використати випадкову тему, як відвабливий маневр і уникнути чергової порції зауважень і прискіпувань.

Зараз я використовую це й по-іншому: обираю, коли хочу, умовно, злитися з пейзажем, а коли хочу стати подразником для чийогось мозку і привернути до себе увагу. Мені подобається помічати такі ж способи й у мистецтві.

Дослухатися до себе складно, починаючи з тілесності, у проживанні якої в мене все ще багато сорому. Туди вклалося й інфополе того часу — журнали та передачі, які транслювали, що жінка повинна бути завжди ідеальною, гладенькою, щоби бути гідною жити поруч з іншими людьми. Я не відчувала, що можу відповідати цим вимогам. Я поверталася з футболу і слухала коментарі про те, що дівчинці неприйнятно мати такі брудні ноги. Мені досі здається, що мої ноги постійно брудні, що їх неможливо відмити та зробити досить чистими. Вочевидь невротична ідея, яка змушує уникати зайвого контакту зі своїм тілом.

Зараз я пробую переприсвоювати собі свою тілесність і міняти смисли, які були вкладені в неї раніше. Наважуюся на фільмування, розглядаю себе, намагаюся прийняти й донести до інших ідею того, що тіло, навіть оголене, може бути просто тілом, може бути красивим поза контекстом сексуалізації та об'єктивації. У такий спосіб я виходжу з образу «хорошої дівчинки», здобуваю контроль над своїм тілом і говорю про те, що я сама можу визначати для себе рамки й сама ж із них виходити.

Моя ідентичність, загалом, про експресію й можливість комунікації через неї з рештою світу. Про те, як можна об'єднати та транслювати цілісний образ: як поєднати м’якість і твердість, вразливість і грубість. Мені важливо зберігати деякі елементи конвенційної жіночності, якусь витонченість, але водночас врівноважувати їх іншими атрибутами, на зразок короткої стрижки або татуювань. Щоби дати зрозуміти, що не потрібно записувати мене в якусь групу, просто орієнтуючись на те, як виглядаю й що я роблю. Звертаючи увагу на способи вираження себе, я теж спілкуюся зі світом мовою стереотипів, але тільки так можна в загальному дати зрозуміле уявлення про те, що саме я транслюю.

Якщо приділити увагу взаєминам, то зараз мені важливо вибудовувати дружні зв’язки. Поки що не замислююся про необхідність серйозних романтичних стосунків, а ось близькі друзі мені потрібні. У таких стосунках я теж дуже ціную суб'єктність. Така форма контакту вимагає залучення, тому потрібно мати можливість наближатися і віддалятися. Щоби давати стільки, скільки можеш дати якісно, і так в обидві сторони. Тому що якщо неякісно, якщо немає щирої залученості, готовності співпереживати, то сенс такого контакту втрачається.

Щодо дітей, то я розумію, що найближчим часом я навряд чи буду готова. Мені потрібно ще багато часу та уваги приділити своїй внутрішній дитині, щоби побудувати близькі та безпечні взаємини насамперед із собою.