Під час цих подій я остаточно зрозумів, що жити в Росії я більше не можу й не хочу. Тим часом у моєму місті відбулося достатньо подій, які показали, що далі буде тільки гірше. Як би я не любив Петербург, я усвідомлював, що більше не можу затримуватися там і протягом пів року за допомогою партнерки організував переїзд.

Вона допомогла мені знайти заняття на перших порах — я викладав мови переселенцям у волонтерській організації.

Харків почався для мене саме з центру, тому що під час моїх приїздив у гості партнерка хотіла показати мені місто з його найкрасивішої сторони. І, коли я переїхав остаточно, харківська архітектура в центрі багато в чому нагадувала мені петербурзьку і стала свого роду замісною терапією. Іноді я спеціально приходжу у двори-колодязі, щоби поностальгувати.

Ми познайомилися акурат під Майдан, я почав потроху заглиблюватися в події, переживати про неї. Вона розповідала мені про життя в Харкові, що сприяло кристалізації мого бажання переїхати.

Ще одне знакове місце — вулиця Римарська, там розташовується Міграційна служба, яка щороку нагадує про себе. Я хочу здобути українське громадянство, розірвати всі юридичні зв'язки з РФ і розпочинати процедуру визнання гендеру тут. Тим більше повертатися в Росію вже не найбезпечніший для мене задум.

До цієї історії можна застосувати метафору сепарації від великого токсичного батька.

Я родом із міста Великі Луки Псковської області, звідти ж мій батько, а мама народилася в Санкт-Петербурзі. Батьки розлучені, тому практично все своє Дитинство я жив на два міста, доки не вступив до гімназії-інтернату. З неї почалося моє постійне проживання в Петербурзі.

Батько зник із мого життя, коли мені було шість років, а коли з’являвся, то це не обіцяло нічого доброго. Я практично не розповідаю йому про своє життя й підтримую контакт тільки з мамою. Вона теж допомагала мені з переїздом, зараз ми спілкуємося по відеозв'язку. Також важливими членами сім'ї є наші кішки.

З мамою в нас завжди були близькі та довірчі взаємини. Ми багато в чому сходимося, і довгий час трималися один одного, тому як і в неї, і в мене були деякі складності з інтеграцією в соціум. У нас багато спільних поглядів і патернів поведінки. Звичайно, трапляються конфлікти й непорозуміння, але наш зв’язок однаково залишається міцним.

Коли вона дізналася про мої стосунки з партнеркою й думала, що я — гомосексуальна дівчина, то сприйняла це абсолютно спокійно.

Нещодавно я розповів їй про свою трансгендерність. Вона нормально сприйняла й цей камін-аут. Зараз ми на етапі обговорення: вона ставить мені питання, цікавиться, а я відповідаю.

Я не відчував необхідності замислюватися про свою гендерну належність аж до підліткового віку. Мене виховували гендерно-нейтрально, я не відчував ніяких обмежень.

Мені довелося почати розбиратися в собі в п’ятнадцять років, коли я вступив до інтернату. Це був гендерований простір, хлопці та дівчата жили роздільно, але я не відчував від цього дискомфорту, імовірніше, у мене виникла дослідницька цікавість і я почав ставити запитання. А як мені вписуватися в цей соціум? Яку роль вибрати? Я внутрішньо погодився з тим, що мене сприймають як дівчину і прийняв цю роль. Раз так, то чому б не спробувати? Це був період моєї гіперфемінності.

Коли я зрозумів, що це не просто роль, а постійне сприйняття мене, то з’явилися нові сумніви. У тій же школі я познайомився з компанією, де були неконформні люди. Так я водночас дізнався, що гендерні рамки можуть бути більш гнучкими, вони можуть редагуватися та рефлектуватись. Я почав замислюватися над власним дискомфортом, намагатися зрозуміти, звідки він береться.

Але як би я не намагався, як би не старався триматися вільно, долати внутрішню мізогінію, мені ставало дедалі гірше, і я більш чітко розумів, що це не про мене.
Процес усвідомлення себе був розтягнутий на кілька років, і тільки у двадцять один я почав одягатися в маскулінний одяг і вперше відчув, що моя експресія відповідає внутрішньому образу себе.

Зараз для мене в пріоритеті юридичний перехід, але я розумію, що без медичних втручань мені не обійтись. Мені пощастило, і в мене немає нестерпного відторгнення власного тіла, набагато більше мене турбує соціалізація.

Можливо, якби я зіткнувся з унормуванням раніше, то зараз це мало б інші наслідки. Вдома мене приймали безоцінково, я ніколи не страждав про те, що я недостатньо гарний або що не відповідаю якимось канонам. У дитинстві було досить тактильного контакту, я знав, що можу прийти й обійняти маму. Міг очікувати обіймів від неї.

У принципі, дім завжди був для мене безпечним місцем, де я можу спокійно переосмислити те, що відбувається зі мною, поділитися чимось, попросити поради або підтримання.
У моїх стосунках важливою для мене є дистанція. Це і про довіру також: ти можеш бути відкритим, але водночас маєш право залишити щось собі, не показувати це. І ніхто не буде посягати на твій особистий простір.

Між мною та партнеркою багато спокою і водночас спонтанності. Ми любимо гуляти, і ці прогулянки часто відбуваються з певною часткою раптовості. Радісно, що ми так збігаємося в бажаннях. Спонтанність допомагає мені відчути повноту буття, чимось вразитися, чи то краса міста, чи спілкування з природою.

Хочеться, щоб у суспільстві враховувалися різні мої ідентичності. З одного боку, я транс*маскулінна людина, з іншого — іммігрант із Росії, який ніколи не відчував своєї належності до російського менталітету. Я належу до єврейської культури, також у мене є зв’язок із язичництвом. Я вчений, дослідник, активіст і волонтер. У кожному з цих контекстів якась із моїх ідентичностей може бути стигматизованою або табуйованою.

Але складність людської особистості полягає в тому, що її не можна розділити на чорне й біле, завжди є безліч умов і відтінків. Підхід, який враховує різні контексти, що переплітаються в одній людині, називається інтерсекційним.