Вона говорила: «Ти хіба не бачиш, що це мала була бути дівка?»

До переїзду я особливо нікуди не виїжджала. Навіть якщо батьки із сестрою їхали кудись, то не брали мене із собою, тому що їм було соромно. Потім мені й самій перехотілося. Але бабуся змушувала їх, наполягала на тому, що я теж їхня дитина й до мене потрібно ставитися відповідно.

У селі були різні люди, хтось нормально ставився, наприклад, батьки моїх подружок, хтось вважав за обов’язок пригрозити мені армією й розповісти про те, як вони зроблять із мене нормального мужика. Поступово мама знайшла виправдання для сусідів, говорила, хай краще переодягається, ніж курить та п'є.

До 15 років у мене не було ані телефону, ані частого доступу в інтернет. Я була захоплена шиттям, мріями, прогулянками. У нас на ділянці був порожній сарай, де я облаштувала кімнату і проводила там багато часу.

Про те, як я називаюся й що існують такі ж люди, як я, дізналася з передачі «Говорить Україна», там показували Монро та Федяніна. Мама покликала мене й каже, дивись, таких, як ти показують. Вона зробила це, щоби зайвий раз посміятися з мене, але після цього я почала шукати інформацію, захотіла телефон з інтернетом, почала шукати форуми, знайомитися з іншими транс*людьми.

Спочатку вирішила, що все, із шістнадцяти років почну гормональну терапію, але потім зрозуміла, що це буде небезпечно. Тоді я якраз вступила до ліцею для отримання середньої спеціальної освіти.

У школі було мало людей, до мене всі звикли. Мене захищала директорка, деякі вчителі. За мене заступався мій вітчим, коли в молодшій школі мене почав цькувати дев’ятикласник.

Учитель інформатики першим назвав мене Мішель. Він побачив мою сторінку у соцмережі та сказав класу: «Подивіться, яка гарна в нас Мішель». Не знаю, чи хотів він мене підколоти або щось розумів, але після цього мене і вдома так почали іноді називати. Звичайно, усе ще в чоловічому роді, це було задовго до камінг-ауту.

У ліцеї справи йшли набагато гірше. Мене дуже сильно цькували, були дехто зі старих однокласників, які розпускали плітки й підливали масла у вогонь. Я не могла підлаштовуватися і вдавати із себе хлопця, тому доводилося стикатися з агресією. Окрім принижень, мене могли чекати компаніями, перекривати дорогу. Якось вдавалося уникати серйозних побиттів, але всіляких стусанів, поштовхів, ударів було достатньо. Іноді я спеціально йшла в обхід, щоби нікого не зустріти, іноді за мене заступалися перехожі. Могла зупиняти їхні нападки загрозою приходу мого вітчима, однокурсники розуміли тільки таку ж агресію у відповідь.

Вибирати місце навчання особливо було ні з чого: можна було вчитися на будівельника або на повара-кондитера. Я обрала друге, тим більше туди ж йшла моя подруга. Було прикро, тому що вона від мене відвернулася й почала спілкуватися з моїми кривдниками.

Попри те, що вдома вітчим казав, що це все мої галюцинації, що мені треба лікуватися, я знала, що він не дасть мені нашкодити й сам ніколи мене не вдарить.

Я дивилася по телевізору «Ксену — принцесу-воїна» й намагалася повторювати її прийоми, щоби захистити за себе.

Мене надихали Андреа Пежич, Кім Петрас. Я дуже любила актрису Мерве Болугур. Вона цисгендерна дівчина, але я вчилася в неї стилю, хотіла виглядати, як вона.

Власне кажучи, мій пубертат почався доволі пізно, і сильної дисфорії я не переживала. Більшу частину дитинства я була впевнена, що він і не почнеться. Але коли почав ламатися голос, з'явилися вуса — це стало для мене ударом. Мені порадили пити блокатори андрогенів і я це зробила, нікому про це не говорила.

ЗГТ (замісну гормальну терапію — прим. ред.) теж почала самостійно, але про це вже урочисто оголосила в 18 років. Вдома був скандал, але я сказала, що моє рішення остаточне і я більше не буду реагувати на звернення в чоловічому роді. Потім збирала гроші на отримання діагнозу для зміни документів.

У той період я не була впевнена, що зможу закінчити ліцей. Були суїцидальні думки, я взагалі залишилася без підтримання. Бабуся померла якраз тоді, коли я вступила до ліцею. У родині тільки вона мене підтримувала, я завжди могла до неї прийти, але після її смерті вже не було кому заступитися за мене і вдома. Я вірила, що після смерті бабуся спостерігає за мною і трималася заради неї, щоби вона не думала, що я здалася, щоби бачила, що зі мною залишається її віра в мене.

Сестра, звісно, підтримувала мене, коли я зробила перший укол, мені було страшно. Вона говорила, що вже пізно відступати, не дарма ж я стільки терпіла, сварилася з усіма. Але вона і далі спілкувалася з тими, хто мене принижував.

У ліцеї була нова подруга. З нею було трохи легше це все витримувати. Вона могла встати та при всіх мене захистити.

Я ховалася в музику. Ще в школі вчителька англійської розповіла мені про пісню Кеті Перрі «Firework», що ця пісня для особливих людей, що потрібно бути сміливою і йти за своєю мрією. Потім я дуже спиралася на західну попкультуру, там були приклади, які мене надихали. Я одягала навушники, щоби не чути, що кричать мені вслід.

Мені не було страшно переїжджати. Тут мені добре, я можу жити звичайним життям, ходити по вулицях, їздити в метро, як усі й не переживати про те, що мене всі знають і обговорюватимуть. Я відкрита, беру участь у проєктах про видимість. Можливо, я зможу стати для когось підтримкою, прикладом того, що можна впоратися. Після того, як мене показали в новинах про КиївПрайд, мені писали інші трансгендерні люди, ми почали спілкуватися, я ділилася з ними своїм досвідом.

Але я впоралася й тут, і мені важливо говорити про те, що в мене вийшло. Я можу забезпечувати себе сама, соціалізуватися.

Я боялася, що в мене не буде романтичних стосунків, поки я не зроблю всі операції. Але зараз я в стосунках, мій партнер мене приймає. У майбутньому я б хотіла усиновити дитину. Вона б знала, що я підтримаю її в усьому. Я ні за що б не підняла б на неї руку, обіймала б кожного дня й дала б зрозуміти, що сім'я — це безпечне місце.

Мені подобається жити в Україні, у нас не такі погані люди, як може здатися. Але важливо підвищувати видимість. Давати більше інформації в широкі кола, робити соціальну рекламу.

Так само часто, як Coca-Cola. Думаю, її теж не відразу всі полюбили. Але поступово люди теж звикли б і перестали б реагувати на трансгендерних людей так, як реагували на мене. Батьки б знали, як підтримати своїх дітей, куди звертатися, яку лексику використовувати.